Зять зустрів їх привітно, правда, був небаrатослівним, а все більше посміхався. Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали дорогою до супермаркету. Поки донька та Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія. – Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як злидні якісь

Дивний він таки якийсь, — сказала Зінаїда Петрівна дочці після того, як познайомилася ближче з її «кавалером». — І де його знайшла?

– У поліклініці познайомилися,— тихо відповіла Вероніка,— він там лікарем працює.

– І добре отримує?

– Нам вистачає.

Вони разом із матір’ю сиділи на зупинці, чекаючи автобуса, якого все не було. А довкола лив дощ, стукаючи краплями об дах зупинкового павільйону.

– І що, вийдеш за нього заміж? — здивувалася Зінаїда Петрівна.

– Вийду. Я дуже його кохаю.

Старенька бабуся, що сиділа поруч із ними, похилилася несхвально, ніби знала про кого і про що йдеться. Тут підкотив автобус і всі, хто ховався у зупинці, кинулися до нього.

* * *

Весілля справляли у дорогому ресторані, все було «як у людей». А це і лімузин, і торт, і шампанське. А ще був тамада, феєрверки, конкурси. Словом, усе пройшло «чинно, благородно». Слава богу, конфліктів не сталося, оскільки їх ніхто не замовляв, і якихось недоречних конкурсів, щоб люди образилися, також не було.

Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій, той самий «кавалер», у білому костюмі. Виглядали молоді надзвичайно. Зал, де грали весілля, був оформлений у рожевому та білому кольорах, також намагалися виглядати і їхні друзі.

Щоправда, комусь із гостей чи родичів на всю цю красу було начхати, тому вони приїхали в тому, що їм подобалося. Тому єдиної «рожевої та білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.

Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому, валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила напутню промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоч вона ростила дочку одна, змогла і сама успіхів досягти, і дочку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.

Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт із грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко ретирувалися. Жили вони далеко, тому, певне, їм треба було їхати. А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини та таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.

Весілля справляли лише один день, а другого дня молоді відлетіли в Дубай. Зінаїда Петрівна, що звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так і не так. Олег, її чоловік, швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзик, який жив разом із ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.

Зінаїда Петрівна, промаявшись на самоті, нарешті зрозуміла, чим їй не подобався зять. Був він якийсь надто самостійний, прямолінійний, жартував рідко, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився. У сім’ї Зінаїди Петрівни було прийнято не так: усе крутилося навколо неї. «Щойно повернуться, – подумала вона, – поставлю його на місце».

* * *

Молоді повернулися за два тижні. Проте жити у величезному двоповерховому будинку за містом, де мешкала Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а винайняли однокімнатну квартиру на іншому кінці столиці. Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегові або, коли його не було, коту Мурзику.

Кіт, на відміну від Олега, який зрідка підтакував, але все більше намагався кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, коли вона метушилася в безсиллі.

– Ні, ти подумай, – говорила вона, – забрав мою доньку, забрав невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можна? Я на нього до суду подам!

Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.

– Мамо, – говорила вона, – у нас все добре. Ми завжди чекаємо на вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій у звичайні дні працює допізна, тому найкраще приїжджайте до нас у вихідні.

– Знаємо ми, як він працює, — відповіла Зінаїда Петрівна, – по дівчатам, мабуть, вештається.

– Мамо, що ти таке кажеш?

– Гаразд, у ці вихідні нам ніколи, а за тиждень точно приїдемо.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *